«У паліативі всі мають стати однією командою - родичі, лікар і пацієнт. Тільки тоді буде результат»

Коли ми уявляємо роботу лікарів медицини невідкладних станів (МНС), у голові постають кадри з медичних серіалів. Сирени, стрімкий рух швидкої дорогами міста, лічені секунди на ухвалення рішень для порятунку пацієнта. Дмитро та Уляна Будз знають цей ритм напам'ять - вони обоє працюють в екстреній медичній допомозі Івано-Франківська.

Але нещодавно у їхньому житті з'явився інший, більш спокійний та виважений, проте не менш складний напрям - робота в мобільній паліативній службі «Медікс Опіка». Тут немає сирен, але є щось набагато глибше: тривалі розмови, боротьба з болем і відновлення надії там, де від пацієнта вже всі відвернулись.

Сьогодні в нашій рубриці «Люди, яким довіряють» - історія про те, як чоловік і дружина, пройшовши шлях від студентської лави до реанімаційних бригад, разом прийшли допомагати тим, хто цього потребує найбільше.

Один університет, одна група, одна доля

Дмитро та Уляна познайомилися на першому курсі Івано-Франківського медичного університету. На другому - почали зустрічатися. З того часу їхні життєві та професійні шляхи переплетені настільки міцно, що, здається, інакше й бути не могло.

Після інтернатури Дмитро працював на станції екстреної медичної допомоги в місті Косів, а з 2015 року переїхав з родиною до Івано-Франківська, де почав працювати в реанімаційній бригаді. Згодом став інструктором навчально-тренувального центру, виїжджав на міжнародні змагання бригад екстреної медичної допомоги, де разом із колегами виборював призові місця.

В Уляни історія схожа: мама - медсестра в хірургії, тож вибір професії теж був свідомим. Щоправда, після університету Уляна три роки працювала як сімейний лікар. Потім були дві декретні відпустки поспіль. Після чого, зрозумівши, що поєднувати роботу сімейного лікаря з вихованням дітей буде складно, Уляна також перейшла на «екстренку».

Від адреналіну «екстренки» до мудрості паліативу

Першим у «Медікс Опіку» у 2025 році потрапив Дмитро. Шукав додаткову роботу й випадково натрапив на оголошення - і вирішив спробувати себе в паліативній допомозі. Пропрацювавши пів року, зацікавив цією справою й дружину.

«Для Діми це було новинкою, а я вже мала досвід ведення важких, паліативних хворих, коли працювала сімейним лікарем, - розповідає Уляна. - Мене цей напрям дуже зацікавив, і за рекомендацією чоловіка я теж приєдналася до команди».

На запитання, чим відрізняються ці дві роботи, Дмитро відповідає миттєво: «На «екстренці» ти дієш тут і зараз, секунда в секунду. Людина у критичному стані. Ти ухвалюєш рішення миттєво, надаєш допомогу за суворим протоколом, госпіталізуєш і їдеш. Найчастіше ти більше ніколи не побачиш цього пацієнта. Паліатив - зовсім інший. Тут робота плавна, поступова. Ти маєш час подумати, розписати індивідуальний план лікування, підібрати схему, яка підійде саме цій людині».

«А головне - в паліативі ти затрачаєш час на те, щоб налагодити людський контакт із пацієнтом та його родиною, - додає Уляна. - Ти глибоко взаємодієш із ними. Багато хто з родичів наших пацієнтів телефонує мені й досі, хоча ми вже завершили роботу. Ми залишаємося в чудових, теплих стосунках. Вони стають майже рідними».

Історія пацієнта Ореста: коли фінішна пряма стає початком

Коли людей запитують про паліативну допомогу, більшість думає про безнадійність. Але Дмитро руйнує цей стереотип реальним випадком із власної практики.

Восени 2025 року він приїхав на виклик до 58-річного Ореста. Чоловік був у критичному стані: повністю лежачий, із важкою анемією, асцитом (рідиною в черевній порожнині) та глибокими пролежнями. За ним доглядала старенька 85-річна матір. Родина була в розпачі й морально готувалася до найгіршого, вірячи, що це «фінішна пряма».

«Я почав із ним працювати, - згадує Дмитро. - Спочатку здали аналізи. Виявили важкий цукровий діабет. Підібрав терапію, поступово вирівняли всі показники. Я довго й наполегливо лікував його пролежні. З кожним днем Оресту ставало краще. Ми почали з ним сідати в ліжку, розробляти атрофовані м'язи. Потім - вчилися вставати. Кожен крок давався йому неймовірно важко, але я постійно повторював, що треба вірити в себе».

Сьогодні Орест самостійно пересувається по квартирі, сам себе обслуговує, може самостійно поїсти. Людина повністю змінилася зовні й емоційно.

Емоційна залученість та командна робота

Робота в паліативній службі - це насамперед про глибокий психологічний контакт. Часто вона стає для родин порятунком, адже важка хвороба виснажує не лише пацієнта, а і його близьких, які роками залишаються сам на сам із горем.

Дмитро переконаний, що в таких обставинах щира розмова важить не менше за ліки: «Буває, що люди приходять до нас уже майже без надії. Тому ми намагаємося з кожним поговорити, детально все роз'яснити - як пацієнтам, так і їхнім рідним. Дуже важливо знайти підхід, обрати правильну тактику не лише лікування, а й спілкування. Головне - в жодному разі не впадати в розпач, а натомість показувати шляхи вирішення та полегшення ситуації».

Проте головний секрет успіху, як показує досвід подружжя, криється в синергії медиків та близьких.

Тил, що дає сили жити

Не секрет, що робота в медицині, а надто в паліативі, - це серйозний емоційний виклик, який потребує психологічної стійкості та внутрішніх сил. Як лікарям вдається не вигоріти й залишатися емпатичними? Відповідь проста - родина.

«Через чергування на «екстренці» та роботу в паліативі ми бачимося не так часто, як хотілося б, - зізнаються Уляна та Дмитро. - Але коли всі зорі сходяться і ми нарешті збираємося вдома разом із дітьми, цей час - особливий. Ми обожнюємо активний відпочинок: їдемо разом у гори або в зоопарк. Наші діти вже в тому віці, коли вони мають власну думку, з ними неймовірно цікаво розмовляти. Це наше повне перезавантаження. Там ми набираємося позитиву, щоб знову повертатися до роботи».

Коли Дмитро чи Уляна приїжджають до пацієнта додому як лікарі «Медікс Опіки», за їхніми плечима стоїть не просто медичний досвід, а й глибоке переконання, що якісна, професійна і людяна допомога має бути доступною для кожного. Бо в паліативі, як і в житті, кожен день має значення.