Є люди, чий життєвий шлях нагадує коло. Хоч би як далеко доля не відводила їх від початкової точки, вони все одно повертаються туди, де мають бути за покликом серця. Медсестра львівської мобільної служби «Медікс Опіка» Ілона Кучер — саме з таких.
Вона була операційною медсестрою в хірургії, потім керувала рестораном, служила у військовому госпіталі, коли почалось повномасштабне вторгнення, а сьогодні щодня приходить до домівок паліативних пацієнтів. Приходить не просто поставити крапельницю чи зробити перев'язку, а щоб повернути людині відчуття того, що її люблять і цінують до останньої хвилини.
Мрія про хірургію та перші «великі очі» в госпіталі
Ілона народилася і все життя прожила у Львові. З самого дитинства вона марила медициною і мріяла стати не просто лікарем, а хірургом. Коли вступити до медичного університету з першого разу не вдалося, дівчина не опустила руки й пішла до медичного училища. Закінчивши його у 18 років, переступила поріг своєї першої роботи — Львівського військового окружного госпіталю.
«Я прийшла туди з великими очами й зовсім без досвіду, — згадує Ілона. — Але потрапила в команду лікарів, які були дуже лояльно та позитивно налаштовані до новеньких. Моїм наставником став лікар-уролог Микола Іванович Дурач. Стільки знань і терпіння він у мене вклав, що я запам’ятала це на все життя!»
До 2001 року Ілона працювала операційною медсестрою в абдомінальній хірургії. Потім вирішила спробувати себе у приватній медицині, яка тоді тільки зароджувалася, і три роки віддала клініці естетичної стоматології. Проте через сильну алергію на антисептики цю роботу довелось покинути.
Від директора ресторану — назад до білого халату
Тоді доля зробила крутий віраж — Ілона взагалі пішла з медицини. У ресторанну сферу на цілих десять років. Завдяки своїй відповідальності та працьовитості Ілона пройшла шлях до директора ресторану.
«У мене була успішна кар’єра, але весь цей час я відчувала, що мене тягне назад, — зізнається Ілона. — У душі я чітко знала: я маю допомагати людям, маю дбати про їхнє здоров’я. Саме там я потрібна».
Вона залишає ресторанний бізнес і повертається в медицину. Спочатку працює у приватному «стаціонарі на дому», відвідуючи онкохворих пацієнтів, паралельно повертається до роботи операційної медсестри у приватній клініці. Так триває до лютого 2022 року.
З початком повномасштабного вторгнення Ілона без вагань повертається туди, з чого починала, — у військовий госпіталь, але вже в неврологічне відділення. Цей рік роботи став глибоким, важким, але важливим досвідом.
«У мене був досвід спілкування з надважкими пацієнтами та їхніми родинами, — розповідає Ілона. — Це були поранені військові з важкими травмами, які морально перебували на такому дні розпачу, що казали: «Краще я б помер, ніж так жити». Їх треба було не просто перев'язувати — з ними треба було багато говорити. Пояснювати, які будуть подальші кроки, як ми будемо допомагати. Спочатку вони взагалі не йшли на контакт, але поступово, потроху починали оживати».
Так само важко було й з родинами поранених, які не розуміли, як бути далі. Ілона знаходила слова і для них: «Так, життя зміниться, воно не буде таким, як раніше. Але воно триває. І людина має відчувати, що її поважають, люблять і цінують».
Через рік за сімейними обставинами Ілона звільнилася з лав ЗСУ та з госпіталю і виклала резюме в інтернет. Їй одразу ж зателефонували з «Медікс Опіка».
«Паліатив — це не очікування смерті, це гідне життя до останньої хвилини»
У паліативну службу Ілона, за її словами, потрапила випадково, але швидко зрозуміла, що ця робота припала їй до душі. Досвід спілкування з пораненими бійцями став тим фундаментом, який допомагає їй знаходити ключик до найважчих паліативних хворих.
«Я приходжу до літніх людей: ставити крапельниці, робити перев’язки, ін’єкції. Навіть якщо вони спершу не дуже охоче все це роблять, у нас завжди все минає душевно. Поговориш, заспокоїш — слова завжди знаходяться. Ми знаємо, що не можемо вилікувати всіх. Немає чарівної пігулки від старості чи онкології. Але ми можемо зробити так, щоб полегшити людині життя, зробити його комфортним. Це має бути гідне життя до останньої хвилини, а не очікування смерті».
Ілона згадує випадок, який яскраво ілюструє філософію «Медікс Опіка». Її викликали до дуже літньої пацієнтки з неоперабельною пухлиною мозку. Лікарня виписала жінку додому, призначивши величезні дози знеболювальних, через які вона не могла ні сидіти, ні говорити, ні самостійно ковтнути води. В очах родини застиг панічний жах.
«Я одразу попросила приїхати нашого лікаря Оляну Валеріївну (Оляна Панченко, регіональний медичний керівник – ред.), — розповідає Ілона. — Пацієнтці поставили зонд, катетер, повністю переглянули терапію і розписали родині кожен крок догляду. Ця жінка прожила недовго — близько пів року. Але за цей час завдяки правильному догляду вона знову почала сидіти й нормально їсти. Ми не просто полегшили її стан — ми забрали страх у її рідних і допомогли їм разом пройти цей шлях гідно».
Сьогодні Ілона працює не лише на виїздах, а й активно допомагає партнерським пансіонатам, консультує родичів, навчає їх правильно обробляти пролежні та робити перев’язки, щоб полегшити побут сім’ї.
Коли ми запитали в Ілони, як вона відпочиває та перезавантажується після такої складної емоційної праці, наша колега щиро дивується:
«Я настільки люблю те, що роблю, що мені навіть не доводиться спеціально відволікатися чи перезавантажуватися. За два роки роботи з паліативними пацієнтами в мене жодного разу не було емоційного виснаження. Тільки позитивні емоції».
Ілона переконана: люди, які приходять у паліативну медицину, — невипадкові. Тут залишаються лише ті, хто безмежно любить свою справу:
«Я неймовірно рада, що дотична до такої важливої місії, і щаслива бути в команді «Медікс Опіка», де кожен викладається на повну та робить справді важливі речі».
А ми щасливі, що в нашій команді зібрались такі світлі та віддані люди!
