«Люди, які приходять у паліативну медицину, — невипадкові. Тут лише ті, хто безмежно любить свою справу», — Ілона Кучер

Є люди, чий життєвий шлях нагадує коло. Хоч би як далеко доля не відводила їх від початкової точки, вони все одно повертаються туди, де мають бути за покликом серця. Медсестра львівської мобільної служби «Медікс Опіка» Ілона Кучер — саме з таких.

Вона була операційною медсестрою в хірургії, потім керувала рестораном, служила у військовому госпіталі, коли почалось повномасштабне вторгнення, а сьогодні щодня приходить до домівок паліативних пацієнтів. Приходить не просто поставити крапельницю чи зробити перев'язку, а щоб повернути людині відчуття того, що її люблять і цінують до останньої хвилини.

Мрія про хірургію та перші «великі очі» в госпіталі

Ілона народилася і все життя прожила у Львові. З самого дитинства вона марила медициною і мріяла стати не просто лікарем, а хірургом. Коли вступити до медичного університету з першого разу не вдалося, дівчина не опустила руки й пішла до медичного училища. Закінчивши його у 18 років, переступила поріг своєї першої роботи — Львівського військового окружного госпіталю.

До 2001 року Ілона працювала операційною медсестрою в абдомінальній хірургії. Потім вирішила спробувати себе у приватній медицині, яка тоді тільки зароджувалася, і три роки віддала клініці естетичної стоматології. Проте через сильну алергію на антисептики цю роботу довелось покинути.

Від директора ресторану — назад до білого халату

Тоді доля зробила крутий віраж — Ілона взагалі пішла з медицини. У ресторанну сферу на цілих десять років. Завдяки своїй відповідальності та працьовитості Ілона пройшла шлях до директора ресторану.

Вона залишає ресторанний бізнес і повертається в медицину. Спочатку працює у приватному «стаціонарі на дому», відвідуючи онкохворих пацієнтів, паралельно повертається до роботи операційної медсестри у приватній клініці. Так триває до лютого 2022 року.

З початком повномасштабного вторгнення Ілона без вагань повертається туди, з чого починала, — у військовий госпіталь, але вже в неврологічне відділення. Цей рік роботи став глибоким, важким, але важливим досвідом.

Так само важко було й з родинами поранених, які не розуміли, як бути далі. Ілона знаходила слова і для них: «Так, життя зміниться, воно не буде таким, як раніше. Але воно триває. І людина має відчувати, що її поважають, люблять і цінують».

Через рік за сімейними обставинами Ілона звільнилася з лав ЗСУ та з госпіталю і виклала резюме в інтернет. Їй одразу ж зателефонували з «Медікс Опіка».

«Паліатив — це не очікування смерті, це гідне життя до останньої хвилини»

У паліативну службу Ілона, за її словами, потрапила випадково, але швидко зрозуміла, що ця робота припала їй до душі. Досвід спілкування з пораненими бійцями став тим фундаментом, який допомагає їй знаходити ключик до найважчих паліативних хворих.

Ілона згадує випадок, який яскраво ілюструє філософію «Медікс Опіка». Її викликали до дуже літньої пацієнтки з неоперабельною пухлиною мозку. Лікарня виписала жінку додому, призначивши величезні дози знеболювальних, через які вона не могла ні сидіти, ні говорити, ні самостійно ковтнути води. В очах родини застиг панічний жах.

Сьогодні Ілона працює не лише на виїздах, а й активно допомагає партнерським пансіонатам, консультує родичів, навчає їх правильно обробляти пролежні та робити перев’язки, щоб полегшити побут сім’ї.

Коли ми запитали в Ілони, як вона відпочиває та перезавантажується після такої складної емоційної праці, наша колега щиро дивується:

Ілона переконана: люди, які приходять у паліативну медицину, — невипадкові. Тут залишаються лише ті, хто безмежно любить свою справу:

А ми щасливі, що в нашій команді зібрались такі світлі та віддані люди!